назад

Практика вирішення спорів щодо сплати аліментів на дитину, визначення місця проживання дитини

Зазвичай батьки добровільно та за власною ініціативою піклуються про своїх дітей, намагаються дати їм усе найкраще, адже недостатньо лише народити дитину, надважливими є виховання, турбота і матеріальна підтримка від обох батьків. Недарма народна мудрість каже: батько не той, що породив, а той, що спорядив; не та мати, що родила, а та, що зростила.

Але такі стосунки  бувають не в усіх родинах. Іноді дорослі розлучаються і не можуть знайти спільної мови щодо місця проживання їх дитини, її матеріального утримання.  

Законодавством, в тому числі Сімейним кодексом України, передбачено порядок вирішення спорів щодо проживання дитини та сплати аліментів на дитину.

Детальніше розповіла заступниця директора Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Херсонській області Олена Іпатенко для видання ЮРИСТ&ЗАКОН.

Практика вирішення спорів щодо визначення місця проживання дитини

Відповідно до статті 160 Сімейного кодексу України (далі – СК України) місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чоирнадцяти років, визначається нею самою.

Неподинокими є випадки, коли батьки припиняють спільне проживання і між ними немає домовленості щодо того, з ким проживатиме дитина. У такому разі згідно з чинним законодавством, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Варто знати, що звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. У разі ж звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

Водночас законодавець встановлює обмеження передачі дітей для проживання батькам: орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них. Якщо ж дитина не може бути передана жодній із цих осіб, суд на вимогу органу опіки та піклування може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає, і передання її для опікування органу опіки та піклування.

Вирішення спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини через орган опіки та піклування.

Відповідно до пункту 72 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 №866 (далі – Порядок) для розв’язання спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини один із батьків подає службі у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини наступні документи:

  • заяву;
  • копію паспорта;
  • довідку з місця реєстрації (проживання);
  • копію свідоцтва про укладення або розірвання шлюбу (у разі наявності);
  • копію свідоцтва про народження дитини;
  • довідку з місця навчання, виховання дитини;
  • довідку про сплату аліментів (у разі наявності).

Під час розв’язання спорів між батьками щодо визначення місця проживання (перебування) дитини служба у справах дітей повинна керуватися найкращими інтересами дитини з урахуванням рівних прав та обов’язків матері та батька щодо дитини.

Працівник служби у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини проводить бесіду з батьками та відвідує дитину за місцем проживання, про що складає акт обстеження умов проживання за встановленою формою, а також звертається до соціального закладу та/або фахівця із соціальної роботи для забезпечення проведення оцінки потреб сім’ї з метою встановлення спроможності матері, батька виконувати обов’язки з виховання дитини та догляду за нею.

Під час розгяду питання про визначення місця проживання дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, стан здоров’я дитини, факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності та інші вагомі обставини.

Після обстеження житлово-побутових умов, проведення бесіди з батьками та дитиною служба у справах дітей складає висновок про визначення місця проживання дитини і подає його органу опіки та піклування для прийняття відповідного рішення.

Рішення органу опіки та піклування про визначення місця проживання дитини з одним з батьків  є обов’язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду.

Розгляд судами спорів про визначення місця проживання дитини.

Звернення до суду відбувається шляхом подачі позовної заяви з необхідними документами позивачем (тим з батьків, хто звертається до суду з позовною заявою і бажає, щоб з ним залишилася проживати дитина) до відповідача (тобто іншого з батьків). Позови про визначення місця проживання дитини пред’являються в порядку цивільного судовичнства до суду першої інстранції за зареєстрованим місцем проживання чи місцем перебування відповідача.

Аналіз практики Верховного Суду у справах щодо визначення місця проживання дитини дає можливість дійти висновку, що під час розгляду вказаної категорії справ суд, серед іншого, звертає увагу на наступні аспекти.

При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини.

Верховний суд, мотивуючи ухвалені рішення за розглядом справ щодо місця проживання дитини, відсилає до положень частини 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989, яка ратифікована Україною 27.02.1991, щодо приділення першочергової уваги якнайкращому забезпеченню інтересів самої дитини (наприклад, постанови від 14.02.2019 (справа №377/128/18); від 28.10.2020 (справа №241/47/19); від 09.11.2020 (справа №487/7241/18); від 23.12.2020 (справа №712/11527/17).

У постанові Верховного суду від від 09.11.2020 (справа №487/7241/18) також зазначено, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із суб’єктивних обставин спору, а вже потім права батьків. При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

При розгляді спорів щодо визначення місця проживання дитини суди обов’язково мають отримувати відповідний письмовий висновок органу опіки та піклування, який має бути обгрунтованим.

Враховуючи положення частин 4 – 6 сатті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо місця проживання дитини обов’язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.  До прикладу, саме така позиція висвітлена у постанові Верховного суду від 09.11.2020 (справа №487/7241/18), де підтверджено правильність відхлення судом апеляційної інстанці висновку органу опіки та піклування з мотивів того, що він ґрунтується лише на волевиявленні дитини проживати разом із батьком, однак зазначений висновок зроблено без урахування висновку психолога.

На обов`язковість отримання судами відповідного письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді спорів щодо визначення місця проживання дитини Верховний Суд вказав, зокрема у постановах: від 16.12.2020 (справа №319/606/18); від 27.01.2021 (справа №355/1857/18); від 07.04.2021 (справа №289/58/19).

З досягненням десятирічного віку у дитини зявляється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у визначенні місця проживання.

Верховний суд у постанові від 28.10.2020 (справа №241/47/19) робить висновок, що при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з`ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання.

Разом з тим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та сприяти захисту прав та інтересів дитини (постанова  Верховного суду від 09.11.2020 (справа №487/7241/18).

 Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини слід враховувати обставини, визначені частиною 1 статті 161 СК України.

Тлумачення частини 1 статті 161 СК України свідчать, що  під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини слід враховувати ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку (постанови Верховного суду від 14.02.2019 (справа №377/128/18); від 07.04.2021 (справа №289/58/19); від 15.09.2021 (справа №364/1139/19).

Практика вирішення спорів щодо сплати аліментів на дитину

Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними.  За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

У випадках, передбачених статтями 198 та 199 СК України, батьки мають обовязок утримувати і своїх повнолітніх дітей.

Під час вирішення спорів щод сплати аліментів на дитину, Верховний суд, зокрема, звертає увагу на наступне.

 Сплата аліментів за рішенням суду є одним із способів виконання обов’язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини.

Наприклад, у постанові Верховного Суду від 17.06.2020 (справа №158/1638/18) зазначено, що за загальним правилом спосіб виконання батьками своїх обов`язків по утриманню неповнолітніх дітей, зокрема, сплаті аліментів, залежить від домовленості між ними, однак, у разі відсутності такої домовленості той з батьків, з ким проживають діти, має право звернутися до суду з відповідним позовом і в цьому разі аліменти на них можуть бути присуджені в частці від заробітку (доходу) їх матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. Також судом акцентровано, що законом не передбачено право на стягнення аліментів тим із батьків, з яким не проживають діти.

Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні аліментів, не є вичерпним.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 №146 затверджено Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб (далі – Перелік видів доходів), пунктом 1 якого визначено види доходів, з яких провадиться утримання аліментів.

У постанові від 07.05.2018 (справа №640/537/14-ц) Верховний суд дійшов висновку,  що Перелік видів доходів є вичерпним.

Однак, надалі Верховний суд у постанові від 05.09.2019 (справа №760/4569/18-ц) відійшов від висновку, який зроблено у постанові від 07.05.2018 (справа №640/537/14-ц), та вказав, що Перелік видів дходів не є вичерпним у тому числі з наступних підстав. Положення статті 81 СК України та частини 3 статті 181 СК України вказують на необхідність визначення розміру аліментів від частки доходу платника, а не його заробітку. Звуження ж змісту норм закону за допомогою положень підзаконних нормативно-правових актів є неприпустимим. При цьому зміст положень Переліку видів доходів включає до поняття «заробітку» також і виплати, які заробітною платою не є, зокрема доходи від підприємницької діяльності, кооперативів тощо, що свідчить про більш широке тлумачення змісту поняття «заробіток», ніж виплати, які виплачуються в межах трудових правовідносин. Крім того, суд звертає увагу на те, що  у пункті 13 Переліку видів доходів вказується, що утримання аліментів провадиться з суми заробітку (доходу), що належить особі, яка сплачує аліменти, після утримання з цього заробітку (доходу) податків. Вживання терміну «дохід» у дужках після поняття «заробіток» може розумітися як визнання цих понять синонімами в контексті приписів цього Переліку видів доходів.

Розмір аліментів на дитину, визначений рішенням суду, не вважається незмінним.

Відповідно до частини 1 статі 192 СК України розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

У постанові від 30.08.2021 (справа 301/2160/20) Врховний суд звертає увагу на те, що, враховуючи зміст статтей 181, 192 СК України, розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. У зв’язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів один із батьків  дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища платника аліментів може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів. Підставами зміни розміру аліментів є як зміна матеріального, так і зміна сімейного стану як самостійна підстава для збільшення або зменшення розміру аліментів.

Подібні висновки викладені, до прикладу, у постановах Верховного суду: від 16.09.2020 (справа №565/2071/19); від 21.07.2021 (справа №691/926/20). Також у цих постановах судом зазначено, що положення закону не виключають одночасне настання обох підстав зміни розміру аліментів: зміни і сімейного, і матеріального стану.

Разом з тим, у постановах Верховного суду від 16.09.2020 (справа №565/2071/19) та від 30.08.2021 (справа 301/2160/20) є акцент на тому, що зміна сімейного стану не є безумовною підставою для зменшення розміру аліментів і цю обставину слід досліджувати у суді у сукупності з іншими наданими доказами.

Стягнення неустойки (пені) за заборгованість платника по аліментах можливе лише у разі, коли така заборгованість винила з його вини.

Враховуючи положення статті 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі 1% суми несплачених аліментів за кожен день прострочення (але не більше 100% заборгованості). Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

У постанові Верховного суду від 14.12.2020 (справа №661/905/19) викладено висновок, що стягнення пені можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти. На платника аліментів не можна покладати таку відповідальність, якщо заборгованість утворилася з не залежних від нього причин. У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов’язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обовязок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів.

Звільнення платника аліментів від сплати заборгованості за аліментами можливе лише за наявності встановлених судом обставин, що мають істотне значення.

Відповідно до статті 197 СК України з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості за аліментами. За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв’язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.

Верховний суд у постановах від 21.07.2021 (справа №477/1165/20); від 15.09.2021 (справа №712/6079/18) звертає увагу, що лише за наявності обставин, що мають істотне значення, платник аліментів може бути повністю або частково звільнений від сплати аліментів. Питання про те, чи мають обставини, на які посилається платник аліментів, істотне значення, у кожному конкретному випадку вирішує суд.

Звернення платника аліментів (батька дитини) з позовом до суду про виключення запису про батька з актового запису про народження дитини не може свідчити про вчинення ним умисних дій, спрямованих на ухилення від сплати аліментів.

Верховний суд у постанові від 27.01.2020 (справа №672/198/19) звертає увагу, що стягнення аліментів за минулий час та заборгованість  за аліментами визначено статтею 194 СК України. Для стягнення аліментів за минулий час позивач повинен довести: вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача; ухилення відповідача від  надання утримання дитині. Виключнення запису про батька з актового запису про народження дитини за ініціативною платника аліментів не може свідчити про вчинення ним умисних дій, спрямованих на ухилення від сплати аліментів.

Окремі питання стягнення аліментів на повнолітніх дітей, які продовжують навчання.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду від 15.05.2006 №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» судам роз’яснено, що обов’язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов’язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує вісімнадцять років, але є меншим двадцяти тьох років; продовження ним навчання; потреба у зв’язку з цим у матеріальний допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.

Враховуючи положення статей 199-200 СК України право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.

У постанові Верховного суду від 23.01.2019 (справа №346/103/17-ц) зазначається, що при встановленні потреби в утриманні повнолітньої дитини суд повинен враховувати всі джерела, що утворюють її дохід, обов’язок обох батьків із надання відповідної матеріальної допомоги та спроможність останніх її надавати. Щодо звільнення платника аліментів від обов’язку сплачувати аліменти під час перебування повнолітньої дитини, яка навчається, на канікулах, то чинним законодавством таке виключення не передбачено, а той факт , що під час  канікул дитина не проходить навчання, не є підставою для звільнення від передбаченого статтею 199 СК України обов’язку батьків утримувати повнолітню дитину, яка продовжує навчання, оскільки канікулярний час входить в період навчання.

Разом з тим,  Верховний суд у вищевказаній постанові, як, наприклад, і  постанові від 13.04.2021 (справа №308/4214/18) акцентував, що при визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим із батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином. При визначенні розміру аліментів мають бути враховані вартість навчання, вартість підручників, проїзду до навчального закладу, проживання за місцем його знаходження.

Домовлятися про місце проживання дитини чи залучати до вирішення цього питання орган опіки і піклування або суд, подавати позов про стягнення аліментів чи домогтися платником їх зменшення або ж взагалі злісно ухилятися від утримання динини – вирішувати батькам. Головне у цьому вирі юридичних та процесуальних перемог і поразок згадати і ніколи не забувати, що у центрі усього цього – їх дитина і її майбутнє!