Як вирішуються питання розлучення у випадку, коли один з подружжя живе в Донецькій або Луганській області, та чи можна розлучитися за місцем проживання позивача – про це детально у студії «Гена справедливості» розповідають адвокат Олександр Мірошник та його клієнтАндрій Гусєв, який є інвалідом І групи. Чоловік звертався до суду, проте отримати бажане розлучення так і не зміг, доки у справу не втрутився адвокат за дорученням Першого київського місцевого центру з надання БВПД.
Лариса Денисенко: Андрію, з якою життєвою проблемою ви зіштовхнулись і якого вирішення прагнули?
Андрій Гусєв: Я обратися в суд для развода с женой. Со временем мне пришел отказ. Я обратися к главному судье, и там мне сообщили, что ничем помочь не могут, и что мне нужно обратиться к адвокату. Скорее всего, причина в том, что моя бывшая жена прописана в Донецкой области. В то же время разводилась моя подруга, но ее развели, потому что ее бывший муж – киевлянин.
Лариса Денисенко: Як ви діяли потім та як знайшли адвоката?
Андрій Гусєв: Там же, в здании суда была адвокатская контора. Они сказали, что написать заявление стоит 400 грн, а решить проблему полностью – 2,5 тыс. А поскольку я – инвалид первой группы, то не смог пойти на это. Я разочаровался, но уже дома увидел рекламу бесплатной помощи юриста, куда и обратился. Там мне назначили адвоката – Александра.
Лариса Денисенко: Олександре, як ви взялись за цю справу і на які моменти звернули свою увагу?
Олександр Мірошник: Андрій до нас звернувся наприкінці літа 2015 року, і мене призначили його адвокатом у цивільних справах. Андрій показав мені документи, ту саму судову відмову. Мене здивувало, що суд дещо невірно інтерпретував документи, які подавав Андрій, не звернув увагу на те, що він – інвалід першої групи і через хворобу та свій статус звільнений від сплати судового збору. В ухвалі про відмову в прийнятті позовної заяви до розгляду зазначено, що суд відмовляє через порушення правила підсудності і несплати судового збору.
Я вже стикався з подібними ситуаціями. Насправді, тут мова йде не про помилки Андрія, а про неуважність деяких наших суддів, які не читають, не вивчають документи, що додаються до позовної заяви, а просто відмовляють, як вважають за необхідне. Закон у нашому випадку говорить інше.
Фактично заява про розлучення нічого складного собою не представляє з юридичної точки зору. Позовну заяву про розлучення може скласти будь-який фахівець, навіть студент п’ятого курсу, який має базову вищу освіту. Але у справі Андрія ми мали доводити очевидні факти – інвалідність та те, що він звільнений від сплати судового збору. Хоча це для професійних суддів є очевидним фактом.
Врешті-решт, вивчивши матеріали справи, я склав позовну заяву з урахуванням ч.2 ст.110 ЦПК України, яка говорить, що позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за зареєстрованим місцем проживання позивача у разі, якщо на його утриманні знаходяться малолітні діти або якщо він за станом здоров’я або з інших причин не може виїхати до місця проживання відповідача.
Лариса Денисенко: Добре, що в вашому випадку був цілий комплекс питань, до яких можна прив’язатися – лікування, інвалідність. Якщо посилатись на неможливість судового розгляду справи за місцем проживання одного з подружжя на території проведення АТО, то чи може суд прийняти ці аргументи?
Олександр Мірошник: Існує відповідний наказ міністерства юстиції, який фактично змінює підсудність тих справ, місцевість яких знаходиться в зоні АТО, на іншу місцевість. Як правило, ці суди знаходяться недалеко один від одного, але той суд, який визначає підсудність, не належить до зони АТО та знаходиться на підконтрольній Україні території.
Лариса Денисенко: Чи існує легітимна можливість вирішувати питання за місцем проживання позивачки? Адже зараз є багато внутрішньо переміщених осіб – жінок з дітьми.
Олександр Мірошник: Такі обставини створюють дуже серйозні незручності при обранні підсудності, при реалізації права на доступ до правосуддя. Серед поважних причин для звернення із позовною заявою за місцем проживання позивача можуть бути інвалідність, догляд за літніми батьками або дітьми-інвалідами, відповідна робота, що потребує постійної фізичної присутності, рекомендації лікарів та ін.. Головне, що закон дає право у деяких випадках звертатись до суду за місцем знаходження особи, яка вважає, що її право порушено, і хоче звернутись до суду, щоб захистити це право.
Лариса Денисенко: Залишається лише розшифрувати, чому такі причини є поважними. Чи пристане на це суд?
Олександр Мірошник: Це потрібно довести, і ми з цим завданням впорались. По-перше, ми реалізували право Андрія на безоплатну правову допомогу. Тут держава захистила людину, яка потребує такої допомоги. По-друге, позов задовольнили, і зараз Андрій звільнений від шлюбу.
Лариса Денисенко: Андрію, як ви поставились до ухвали? Чи ви розуміли, що тема закрита і потрібно рухатись далі? Олександре, чи є взагалі можливість оскарження подібних ухвал?
Андрій Гусєв: Я, конечно, хотел довести это дело до конца, но все упиралось в деньги, ведь сначала я не знал, что мне могут помочь бесплатно. Думал подождать, в надежде, что что-то поменяется, ездил к судье. Его помощник лишь сказала искать адвоката.
Олександр Мірошник: Цей випадок говорить про якість нашої судової системи. На мій погляд, в правовій державі, яку ми намагаємось побудувати, правова система повинна не тільки існувати, але й повинна бути якісною, доступною і ефективною. Людина, яка звертається по допомогу до суду, фактично приходить до останньої установи, де їй можуть допомогти. Вона приходить з проблемою, яку намагається вирішити у професійних суддів.
Якщо професійний суддя або його помічниця не можуть пояснити людині-інваліду, куди їй потрібно звернутись для отримання того, чого вона потребує, то я вважаю, що це говорить про недостатню якість судової системи в Україні. По-перше, наші судді повинні знати, куди направляти людей для отримання безоплатної правової допомоги. Існує закон про безоплатну правову допомогу, створені центри безоплатної правової допомоги, регіональні центри. Існують відповідні стенди в судах, але людина, що звернулась до суду, не може через певні фізичні вади їх прочитати або навіть не знає про їх існування.
То чому в такому випадку суддя чи його помічник, голова суду не направлять людину у відповідний регіональний центр для отримання правової допомоги? Я вважаю, що такого не повинно бути в судах, такі ситуації потрібно викорінювати. Суди повинні бути більш відкритими для суспільства, доступними для людей, особливо інвалідів.
Лариса Денисенко: Чи є можливість оскаржити відмову в прийнятті до розгляду позовної заяви?
Олександр Мірошник: Таку ухвалу оскаржити можливо, але ми пішли більш коротким шляхом – закон не позбавляє нас можливості подавати таку заяву повторно. Цей шлях більш доступний, і ми просто довели ті факти, які суд вважав недоведеними.
Лариса Денисенко: В заяві необхідно зіграти на випередження і розписати, чому саме ви вважаєте неприйнятними ті самі пункти, на які послався суд в своїй ухвалі про відмову?
Олександр Мірошник: Ухвалу про відмову не потрібно більше згадувати, оскільки вона не заважає наступному зверненню до суду і отриманню судового захисту. Ухвала лише констатує ті факти, які суд вважав недоведеними. Ми ці обставини усунули в новій позовній заяві. Це вже інший новий судовий процес, який ми ініціювали і виграли.
Лариса Денисенко: Які документи ще вимагав суд, щоб обставину статусу інваліда прийняли до уваги?
Олександр Мірошник: Ми послалися на відповідні норми закону – ч.2 ст.110 ЦПК України.
Лариса Денисенко: Тобто ви просто прив’язали документ, що засвідчує статус з відповідною нормою закону? А суддя цього не зробив.
Олександр Мірошник: Так, і суд не звернув уваги на документи, які подавав Андрій, і на зміст сформульованих вимог. Це говорить про низький фаховий рівень певних суддів. Було подане обов’язкове оголошення про запрошення відповідача до суду до газети «Урядовий кур’єр». Це зробив сам суд, така ж публікація була на сайті суду. Відповідач не з’явився на розгляд справи, і суд виніс заочне рішення, яке задовольнило вимоги Андрія.
Лариса Денисенко: Чи потрібні були додаткові аргументи?
Олександр Мірошник: Ми додали вичерпний пакет документів до позовної заяви, суддя ознайомилась із нашими позовними вимогами та додатками. В подібних випадках до позовної заяви про розлучення необхідно долучати копію свідоцтва про одруження, оригінал квитанції про сплату судового збору, а також копію позовної заяви та додатків для відповідача. В нашому випадку Андрій був звільнений від сплати збору.
Лариса Денисенко: Андрію, ви потребуєте лікування в Києві? З якою частотою?
Андрій Гусєв: Процедуры нужно делать каждые четыре часа, тяжело куда-то ехать.
Лариса Денисенко: Чи вимагав суд підтвердження або довідки про стан Андрія?
Олександр Мірошник: Так, ми додали відповідну медичну довідку про необхідність саме таких процедур, яка підтверджувала захворювання Андрія, неможливість його перебування в іншій місцевості. Ми ці факти доводили окремо, оскільки необхідно, щоб правову оцінку таким фактам надав саме суд.
Можливість розгляду позовної заяви за місцем знаходження позивача залежить від певних умов, вагомість яких оцінює суд. І лише суд може прийняти рішення, чи можливо це робити, чи ні.
Лариса Денисенко: Чи виникли б складнощі, якби у подружжя була неповнолітня дитина? Чи ці обставини дозволили б провести засідання за місцем проживання Андрія?
Олександр Мірошник: Наявність дитини не зумовлювала б автоматичну відмову у прийнятті до розгляду цієї позовної заяви. Але цей факт ускладнював би перебіг процесу, бо суд у цьому випадку виходив би не лише з інтересів позивача чи відповідача, але, в першу чергу, з інтересів дитини.
Слухати повний запис програми на сайті “Громадського радіо”.